Déclaration du Procureur de la CPI, Karim A.A. Khan QC, à la réunion en formule Arria intitulée « Amener les auteurs des atrocités commises en Ukraine à répondre de leurs actes » organisée par le Conseil de sécurité de l’ONU
Tout d’abord, j’aimerais remercier les missions permanentes de l’Albanie et de la République française d’avoir organisé cette séance. Malgré la gravité extrême des circonstances, c’est pour moi un véritable honneur que de partager cette tribune avec les éminents participants à ce débat ainsi que les Ambassadeurs et les Ministres ici présents.
À l’heure actuelle, tous les indicateurs nous permettent de dresser le même bilan : nous sommes dans une période de grande incertitude, de grande incertitude pour le peuple ukrainien et de grande incertitude pour les habitants de la région. Et je ne pense pas exagérer à outrance en affirmant que le monde entier retient son souffle. Quelle est la voie sur laquelle nous nous engageons ? Allons-nous vers la paix ou bien vers plus de violences, plus de larmes et plus de souffrances ? Nous sommes arrivés à un moment où, au regard des événements, notamment depuis le 24 février, je pense que certains se sont demandés à quoi servait le droit international. À quoi sert la Cour pénale internationale (la « CPI » ou la « Cour ») ? À quoi servent toutes ces conventions, toutes ces conférences auxquelles nombre d’entre vous, ici présents, ont assisté et ont pris part, pour inscrire ces nobles et merveilleux idéaux dans leurs préambules ? À quoi tout cela sert-il si tant de gens souffrent dans autant de régions du monde ?
Et pourtant, malgré cette situation désespérante, je crois qu’il est en train de se passer quelque chose d’unique. Nous commençons à prendre conscience que l’État de droit ne fait pas de nous des spectateurs passifs, mais bien qu’il est une toile de fond, un élément intrinsèque de la société qui nous permet de rester unis.
Quarante-trois États ont déféré la situation en Ukraine à la CPI. C’est la première fois qu’autant d’États agissent de la sorte. Je pense qu’il est très important que nous en prenions conscience et, au vu de cette situation, je suis convaincu que malgré les heures sombres que nous traversons, l’espoir commence à renaître, et que le droit est plus important que jamais.
Non seulement pour nous empêcher de laisser l’écart se creuser encore plus entre nous, mais aussi pour nous empêcher d’accentuer le rapport de force qui nous oppose. Depuis ma toute première déclaration à Cox’s Bazar, le 25 février, je n’ai eu de cesse de répéter que le droit s’appliquait sans distinction à tous les camps, à toutes les parties au conflit, qu’il s’agisse de l’Ukraine ou de la Fédération de Russie, qu’il s’agisse d’acteurs étatiques ou non étatiques, tous sont tenus de respecter certaines obligations bien précises.
Nous avons entendu la Haute-Commissaire aux droits de l’homme s’exprimer sur les principes de proportionnalité et de distinction, sur les types d’armes, de munitions et d’événements actuellement au cœur du débat public. Il n’y a là rien de nouveau. Nous savons tout cela depuis Nuremberg. Nous le savons depuis longtemps. Le problème ne porte pas sur un point de droit mal compris ou confus. Le problème est de prendre davantage conscience, voire de prendre plus profondément conscience, de la nécessité de faire respecter la loi afin d’assurer la pérennité de l’espèce humaine, de nos communautés, de notre civilisation et des États. Je saisis d’autre part cette occasion pour saluer la démarche de l’Ukraine qui a déposé une déclaration au titre de l’article 12-3 du Statut de Rome, sans laquelle nous ne pourrions pas exercer notre compétence aujourd’hui. J’exhorte également l’Ukraine à adopter, avec toute la diligence voulue, l’indispensable loi relative à la coopération afin que les obligations qui découlent de la déclaration au titre de l’article 12-3 puissent être dûment appliquées. Dans le même temps, je l’ai déjà dit mais je pense qu’il est vraiment important de le souligner dans cet hémicycle, je prends acte de la présence du représentant de la Fédération de Russie et je me réjouis que la Fédération de Russie, à l’instar du Gouvernement ukrainien et de tant d’autres, soient aujourd’hui présents.
Cela étant, l’heure est venue de faire usage du droit et de le faire entrer dans la bataille, non pas du côté de l’Ukraine contre la Fédération de Russie ou du côté de la Fédération de Russie contre l’Ukraine, mais du côté de l’humanité pour protéger, préserver et couvrir les enfants, les femmes et les hommes qui ont certains droits fondamentaux. S’agissant des enfants, quel que soit leur âge, peu importe qu’ils soient russes ou ukrainiens. Leurs familles et leurs vies sont mises en pièces. Alors, si le moment n’est pas encore venu de définir un plan d’action et d’unir nos efforts, alors quand viendra ce moment idéal et serons‑nous toujours en vie pour le voir ?
Vous savez, lorsque nous portons nos regards sur les parties au conflit en Ukraine, lorsque nous nous tournons vers la Fédération de Russie et vers l’Ukraine, même si la situation se présente sous un jour très défavorable, je propose que nous nous nous arrêtions un instant afin de prendre du recul. Comme vous le savez, lorsque nous sommes enfants, on nous enseigne l’histoire, et c’est une matière que nous prenons plaisir à étudier. Et ce qui est absolument stupéfiant, ce sont les terribles souffrances qu’ont connues les habitants de l’URSS, aujourd’hui répartis sur les sols russe et ukrainien, à l’époque du national‑socialisme. Des millions et des millions de personnes ont souffert. Et au milieu de ces heures particulièrement sombres de l’histoire, nous avons peut-être assisté à un héroïsme et à un courage sans commune mesure. C’est dans la ville de Kharkiv qu’en 1943, 30 000 personnes ont été tuées. Et à l’époque, l’URSS a décidé qu’il ne fallait pas politiser l’obligation de rendre des comptes, qu’il s’agissait d’une nécessité ; les accusés n’ont pas fait l’objet d’une exécution sommaire ̶ trois Allemands et un Russe ont été traduits devant la justice à Kharkiv pour rendre des comptes à propos des personnes qui avaient été tuées et des crimes qui avaient été commis. Je crois que nous tous ̶ et le monde n’est pas parfait, personne n’est parfait, mon Bureau n’est très certainement pas parfait ̶ nous devons accepter, à mon humble avis, que nous devrions traiter autrui comme nous voudrions être traités.
Nous devrions nous comporter de la manière dont nous aimerions voir les autres se comporter. Et en repensant aux événements qui se sont déroulés il y a quatre-vingts ans, nous devrions peut‑être nous demander si nous voulons nous comporter de la même manière que les personnes que nous avons poursuivies pour avoir encouragé les pogroms et les crimes du national‑socialisme ? Ou bien, si nous voulons appliquer à nous-mêmes les normes que nous leur avons imposées, il y a toutes ces années ? Nous sommes à la croisée des chemins et la situation exige une unité collective absolue. Et si nous ne saisissons pas l’occasion qui se présente, je pense qu’il nous faudra non seulement rendre des comptes d’un point de vue moral, mais je crois également que la situation, aussi mauvaise soit-elle, pourrait encore empirer. Nous enquêterons en toute indépendance. Nous essaierons de recourir aux partenariats établis avec des États, la société civile et d’autres organisations, puis de soumettre les éléments que nous recevons à un examen scientifique indépendant. Nous veillerons à ne pas avoir les mains liées par ces partenariats. Nous voulons aller au fond des choses. Mais dans le même temps, personne ne saurait rester spectateur.
Avant-hier, j’ai fait quelque chose qui n’avait jamais été fait auparavant à la CPI, ni au Bureau que je dirige aujourd’hui. J’ai signé un accord aux fins de nous joindre à une équipe commune d’enquête aux côtés de l’Ukraine, la Pologne et la Lituanie. Neuf autres enquêtes structurelles sont actuellement en cours, et je me félicite sincèrement que la Procureure générale d’Ukraine, Iryna Venediktova, prenne la parole aujourd’hui. D’autres représentants de haut niveau sont également présents et je me réjouis de travailler avec eux.
Je me suis rendu en Ukraine à deux reprises, à Lviv puis à Kiev. Je suis allé à Boutcha et à Borodianka. L’équipe était plus généralement composées d’experts de la police scientifique, de juristes et d’enquêteurs, et nous continuerons à collaborer avec quiconque, mais en soumettant ce que nous recueillons, qu’elle qu’en soit la nature, à une analyse impartiale, comme je l’ai déjà dit.
J’ai envoyé trois communications à la Fédération de Russie. Je n’ai reçu aucune réponse mais j’en enverrai d’autres car je tiens à dire les choses très clairement et j’espère que mon message sera relayé, sinon bien accueilli. Je crois qu’il nous revient de faire savoir que l’action de mon Bureau est dénuée de tout dessein politique et que le seul objectif que nous poursuivons est l’établissement de la vérité. Et dans la mesure où circulent des informations mensongères, dans la mesure où il y a collusion, ou bien des tentatives de déformation de la vérité, quel meilleur moyen de révéler un mensonge au grand jour que d’enquêter sur les déclarations mensongères et de procéder aux analyses en toute indépendance ? Alors, ma porte est ouverte. Je continuerai également à frapper aux portes, et j’espère qu’au regard de nos responsabilités, qu’au regard des obligations juridiques qui nous incombent sur le plan international, que pour le bien de l’humanité plus généralement, et que dans l’intérêt des principes consacrés par la Charte des Nations Unies, où nous siégeons actuellement, nous délibérerons davantage, nous travaillerons avec plus de sincérité et une efficacité accrue, en essayant d’instaurer un climat de confiance, car il est possible d’en instaurer un, même sur un champ de bataille.
Sur nos écrans de télévision ̶ et j’ai également pu m’entretenir avec des victimes et des personnes qui ont survécu aux événements ̶ nous voyons bien que les images ne sont pas fabriquées. J’ai vu des réfugiés, des femmes et des enfants pour la plupart. Ces convois de personnes avec leurs sacs en plastique et leurs valises gagnant la Pologne à pied. À Borodianka, j’ai vu des personnes qui n’étaient pas du tout préparées se déplacer à pied sans aucune surveillance, encerclées, assises autour d’une bouilloire noircie, affrontant des températures extrêmement basses parce que ce sont les conditions dans lesquelles elles vivent actuellement. Et bien sûr, j’ai vu les housses mortuaires et autres preuves attestant de meurtres, et nous devons découvrir comment les gens sont morts, qui les a tués, et enfin, nous devons insister pour que les auteurs des crimes rendent des comptes devant la justice.
Les gens ont tout perdu. Ils ont fui sans rien emporter. Alors, au sein de la communauté internationale, sommes-nous si complaisants avec nous-mêmes que nous parlons de politique quand des gens sont apeurés et que des enfants tremblent de toutes parts. Et qu’importe si la personne qui se trouve dans une région contrôlée par les Russes ou les Ukrainiens est un enfant ou une femme. Nous devrions tous les considérer comme nos enfants. Nous devrions tous les considérer comme notre famille. Et à moins de nous imprégner l’esprit de ces principes élémentaires, je pense que cette situation est une terrible tragédie. Mais bien évidemment, la loi est bien là parce que certaines situations ne sauraient se résumer pas à des considérations morales. Elles entraînent une responsabilité juridique.
En résumé, je crois qu’il n’est pas exagéré de dire que nous vivons un moment très singulier. Nous sommes à la croisée des chemins. Comme je l’ai dit au début, la situation actuelle a de profondes répercussions en Ukraine mais aussi au-delà des frontières de ce pays. L’heure est venue de s’appuyer sur le droit de toutes nos forces. Il est temps de faire respecter le droit. Si nous ne nous raccrochons pas au droit et que nous nous en écartons, alors, il ne nous restera plus que le désespoir et les souffrances. Et à titre individuel, nous ne pouvons pas laisser cela arriver. À titre collectif, nous ne pouvons pas nous reposer avant que cette situation prenne fin, que la raison prenne le dessus et que la justice l’emporte de toutes parts.
Je vous remercie. |
Перш за все, хотів би розпочати із слів подяки Постійним представництвам Республіки Албанії та Республіки Франції за скликання цієї сесії. Для мене це – велика честь, хоч і за разпачливо сумних обставин, знаходитись поряд із шановними учасниками дискусії та всіма Послами і міністрами, присутніми сьогодні у цьому залі.
За будь-яким виміром ми всі знаходимось у час величезної невизначеності. Величезної невизначеності для народу України. Величезної невизначеності для народів регіону. Гадаю, не буде перебільшенням, якщо скажу, що зараз увесь світ затаїв подих. В якому напрямку іде наш рух? Рухаємось ми до миру, чи іще до більшого насильства, більших сліз та більшого страждання? Це є час, коли події, що відбулись особливо після 24 лютого, думаю, у багатьох викликали запитання: «А в чόму сенс міжнародного права? В чόму сенс Міжнародного кримінального суду («МКС» або «Суд»)? Для чого усі ці конвенції, конференції, у роботі яких багатьом із присутніх сьогодні у цій залі довелось брати участь, чудові проекти угод із високими, величними ідеями, закладеними у преамбулах? У чόму сенс усього цього, якщо у багатьох кутках світу страждають люди?»
І все ж таки у цей момент, здавалося б, розпачу, відбувається щось унікальне. Це – зародження визнання того, що верховенство права – не пасивний споглядач, а важлива скріпа, важлива скріпа, що тримає нас усіх разом.
43 держави звернулись до МКС з проханням взяти на розгляд ситуацію в Україні. Вперше така кількість держав зробили таку річ. Я думаю, що дуже важливо це усвідомлювати, і думаю, що зараз, у цій, здавалось би, пустелі ми бачимо молоді зелені паростки надії на те, що саме тепер право є необхідним як ніколи.
Не тільки для того, щоб ми не відсторонились один від одного, а щоб запобігти зіткненню з іще більшою жорстокістю один до одного. Я повторював багато разів з часу моєї першої заяви, зробленої під час перебування у Кокс-Базарі 25 лютого, шо правові норми, законодавство діють однаково для всіх сторін; всі сторони конфлікту, чи то Україна, чи то Російська Федерація, державні чи недержавні актори мають певні чіткі зобов’язання.
Верховний комісар [ООН] з прав людини говорила про принципи пропорційності, принципи розрізнення, принципи застосування типу озброєння та боєприпасів, місця подій. Все це обговорюється у публічному просторі. Тут немає нічого нового. Про це відомо з часів Нюрнберга. Про це відомо давно. Питання не в непорозуміннях чи плутанині стосовно права. Питання – в більшому, в гострому розумінні, що треба застосовувати право [закон], якщо ми хочемо і далі розвиватись як люди, як спільнота, як цивілізація і як держави. Хочу скористатись цією нагодою для того, щоб висловити подяку і закликати цінувати декларацію України, подану відповідно до Статті 12(3) Римського Статуту, бо лише завдяки їй ми маємо юрисдикцію. А також закликати Україну, щоб вона з усією належною оперативністю прийняла необхідні закони про співпрацю з тим, щоб зобов’язання згідно із декларацією за 12(3) могли бути втілені. Одночасно з цим, як я уже говорив, вважаю дуже важливим наголосити і відмітити присутність представника Російської Федерації на цьому форумі, я задоволений, що Російська Федерація також знаходиться в цьому залі разом із представниками уряду України та багатьма іншими.
Зараз настав час мобілізувати право і надіслати його на поле бою, і не на боці України проти Російської Федерації чи на боці Російської Федерації проти України, а на боці гуманності, з тим, щоб захистити, зберегти і заслонити людей – дітей, жінок, чоловіків, – які мають певні базові права. І абсолютно не має значення, чи є вони росіянами, чи українцями. Розірвано їхні сім’ї, і їхні життя. То ж якщо не тепер настав той момент, щоб розібратись і докласти максимум зусиль, щоб об’єднатись, то коли він настане, і чи дочекаємося його на нашому віку?
Знаєте, коли ми дивимося на сторони конфлікту в Україні, коли ми дивимося на Російську Федерацію і на Україну, я думаю, що, хоч справи і кепські, нам потрібно зупинитись і подивитись у минуле. Ви знаєте, коли я був дитиною, ми всі вивчали історію і любили її. І що насправді вражало, це ті величезні страждання, яких зазнали народи СРСР, теперішньої Російської Федерації, теперішньої України, від рук націонал-соціалізму. Мільйони і мільйони людей. І серед мороку тієї катастрофи ми бачили неперевершений героїзм і мужність. У 1943 році у місті Харкові було вбито 30,000 осіб. І в тодішньому СРСР було прийнято рішення, що відповідальність [за злочин] не підлягає політизації, вона є необхідною; в результаті була страта після належного судового розгляду, коли троє німців і один росіянин постали перед судом у Харкові за смерть людей і за скоєні злочини. Думаю, що всі ми, – а світ не досконалий, кожен із нас не досконалий, мій офіс точно не досконалий, – маємо усвідомити, що потрібно відноситись до інших так, як хочемо, щоб відносились до нас.
Потрібно діяти так, як хочемо, щоб поводились із нами. І, напевне, поглядаючи на події 80-літньої давності, маємо подумати, чи хочемо ми вести себе так, як ті особи, котрих піддали суду за участь у погромах та злочинах націонал-соціалізму? Чи ми хочемо дотримуватись тих стандартів, за якими була забезпечена їх відповідальність у той час? Це – момент колективної єдності, і якщо не скористаємось цим моментом, то будемо нести відповідальність не лише з позиції моралі, думаю, що справи досить кепські зараз, але можуть бути іще гіршими. Ми проведемо незалежне розслідування. Будемо співпрацювати із державами, громадянським суспільством, різними організаціями, а потім піддамо все отримане належному і незалежному судово-медичному аналізу. Ми не хочемо нічого упустити. Ми хочемо у всьому розібратися. І водночас, ніхто не буде пасивним спостерігачем.
Позавчора я зробив те, чого ніхто раніше ні в МКС, ні в очолюваному мною Офісі іще не робив. Я підписав угоду про приєднання до спільної слідчої групи (JIT) в складі України, Польщі та Литви. Наразі маємо дев’ять інших структурних розслідувань, і я дуже радий, що Генеральний прокурор України Ірина Венедіктова буде виступати сьогодні. Є також інші представники високого рівня, з якими будемо із задоволенням співпрацювати.
Я відвідав Україну двічі: був у Львові і Києві. Був у Бучі і Бородянці. Наша група у складі судово-медичних експертів, юристів та слідчих співпрацюватиме зі всіма, але піддаватиме все отримане, як вже говорив, неупередженому аналізу.
Я надіслав у Російську Федерацію три повідомлення. Я не одержав відповіді, однак я буду продовжувати спроби, тому що хочу дуже чітко говорити, – і гадаю, що це буде передано, – хоч послання може і небажані. Я вважаю, що ми зобов’язані донести послання, що ні я, ні мій Офіс не мають якоїсь програми, політичної програми, за виключенням того, що ми хочемо дізнатися правду. А щодо того, що є фіктивні новини, змова, чи спроби обманути світ, то немає нічого кращого, щоб розвінчати брехню, ніж проведення незалежного розслідування і аналізу. Отже, мої двері відкриті. Я також буду і далі стукати у всі двері, і надіятись, що заради наших зобов’язань, заради наших міжнародних обов’язків, задля гуманності в найширшому розумінні, заради принципів Статуту ООН, в приміщенні якої ми зараз знаходимось, ми будемо працювати більш вдумливо, більш щиро, більш ефективно для того, щоб розбудовувати довіру, бо можна розбудовувати довіру навіть на полях бою.
Ми бачимо на телевізійних екранах, і я говорив із потерпілими і вижившими, зображення, які не видумано. Я бачив біженців, в основному жінок і дітей. Цей потік людей із пластиковими пакетами і сумками пішки іде до Польщі. Я бачив людей у Бородянці, вони підходили і говорили без сценарію, не під наглядом, вони сиділи навколо почорнівшого [чайника] при дуже, дуже низьких температурах, бо таке тепер їх існування. І, звичайно, я бачив мішки з тілами та інші докази вбивств, і нам необхідно встановити, як ці люди загинули і хто це зробив, а потім наполягати на відповідальності.
Та люди втратили все. Люди втекли, нічого при собі не маючи. То чи будемо думати про себе, про міжнародну спільноту і грати в політику, коли люди бояться, і діти трусяться від холоду? І не має значення, на якій стороні знаходиться дитина, чи то під російським чи під українським контролем, чи то є жінки. Треба думати, що то наші діти. То є наша родина. І якщо ми не маємо цих базових принципів, що пронизують наш дух, то думаю, це – жахлива трагедія. І, звичайно, ці питання не лише моралі. Ці питання пов’язані із юридичною відповідальністю. Коротко, я думаю, що не буде перебільшенням, якщо скажу, що це є момент істини. Це критичний момент. Наслідки, як я сказав на початку, є дуже-дуже глибокі в Україні, і вони виходять за межі України. Це той момент, коли треба дотримуватись права. Час відстоювати право. Якщо не будемо з великою повагою дотримуватись права в цей момент, то нам не буде чого дотримуватись, крім розпачу, страждань, і ми, як індивіди, не можемо цього допустити. Колективно ми не можемо заспокоїтись, доки це не зупинимо, і не запанує розсудливість і справедливість для всіх сторін.
Дуже дякую. |
Во-первых, хотел бы поблагодарить Постоянные представительства Республики Албании и Республики Франции за созыв этой сессии. Для меня – большая честь, хоть и в печально отчаянных обстоятельствах, находиться здесь рядом с уважаемыми участниками дискуссии, а также со всеми Послами и министрами, присутсвующими сегодня в этом зале.
В любом измерении мы все находимся во время огромной неопределенности. Огромной неопределенности для народа Украины. Огромной неопределенности для народов региона. Думаю, не будет преувеличением сказать, что весь мир сейчас затаил дыхание. В каком направлении мы движемся? Идем ли мы к миру, или в сторону еще бόльшего насилия, бόльших слез и бόльшего страдания? Это время, когда события, особенно, произошедшие после 24 февраля, думаю, многих навели на мысль: «В чем смысл международного права? Какой смысл в Международном уголовном суде («МКС» или «Суд»)? Для чего все эти конвенции, конференции, в работе которых многим из присутствующих сегодня в этом зале приходилось участвовать, эти чудесные проекты соглашений, где высокие и величественные идеи заложены в преамбулах? Какой смысл этого всего, если люди страдают в очень многих частях света?»
И все-таки в этот момент, казалось бы, отчаяния, думаю, происходит что-то уникальное. Это – зарождение осознания того, что верховенство права – это не пассивный наблюдатель, а неотъемлемый компонент, важная скрепа, которая держит нас всех вместе.
43 государства обратились с заявлениями передать ситуацию в Украине на рассмотрение МКС. Впервые такое количество государств сделали такой шаг. Я думаю, что очень важно это осознавать, и полагаю, что сейчас, в этой, казалось бы, пустыне, мы видим молодые зеленые побеги надежды на то, что именно сейчас право необходимо как никогда ранее.
Не только для того, чтобы мы еще больше не отдалились друг от друга, а для того, чтобы предотвратить столкновение с еще большей жестокостью по отношению друг к другу. Я повторял много раз с момента моего первого заявления, сделанного во время пребывания в Кокс-Базаре 25 февраля, что нормы права применяются одинаково ко всем сторонам; все стороны конфликта, – будь то Украина или Российская Федерация, государственные или негосудартсвенные игроки, – имеют определенные четкие обязательства.
Верховный комиссар [ООН] по правам человека говорила о принципах соразмерности, принципах избирательности, принципах применения типов вооружения и боеприпасов, мест событий. Все это сейчас обсуждается в публичном пространстве. Тут нет ничего нового. Об этом известно со времен Нюрнберга. Об этом известно давно. Вопрос – не в недопонимании или путанице правовых норм. Вопрос – в бόльшем, в остром осознании необходимости применять право [закон], если мы хотим развиваться дальше как особи, как сообщество, как цивилизация и как государства. Хочу использовать эту возможность, чтобы поблагодарить и призываю ценить специальное заявление Украины, сделанное в соответствии со Статьей 12(3) Римского статута, ибо только поэтому мы обладаем юрисдикцией. А также обратиться к Украине, чтобы она со всей надлежащей оперативностью приняла необходимые законы о сотрудничестве для того, чтобы обязательства в соответствии со специальным заявлением по 12(3) могли быть исполнены. В то же время, как я уже говорил, считаю очень важным подчеркнуть и отметить присутствие представителя Российской Федерации на этом форуме, мне приятно, что Российская Федерация также находится в этом зале наряду с представителями правительства Украины и многими другими.
Сейчас настало время мобилизовать право и послать его на поле боя, и не стороне Украины против Российской Федерации или на стороне Российской Федерации против Украины, а на стороне гуманности, для того, чтобы защитить, сохранить и заслонить людей – детей, женщин и мужчин, – у которых есть определенные основные права. И абсолютно не имеет значения русские они или украинцы. Разорваны их семьи, разорваны их жизни. Если не сейчас наступил тот момент, чтобы разобраться и приложить максимум усилий для объединения, то когда он наступит, и дождемся ли мы его на нашем веку?
Вы знаете, когда мы смотрим на стороны конфликта в Украине, когда мы смотрим на Российскую Федерацию и на Украину, я полагаю, что хотя и дела обстоят плохо, надо остановиться и посмотреть в прошлое. Знаете, когда я был ребенком, мы изучали историю и любили её. И что по-настоящему поражало, это те неимоверные страдания, пережитые народами СССР, народами сегодняшней Российской Федерации, сегодняшней Украины, от рук национал-социалистов. Миллионами и миллионами людей. И во мраке той катастрофы ми видели непревзойденные героизм и мужество. В 1943 году в городе Харькове было убито 30,000 человек. И в тогдашнем СССР было принято решение, что ответственность [за преступление] не подлежит политизации, она необходима; в результате была казнь после надлежащего судебного разбирательства, когда трое немцев и один русский предстали перед судом в Харькове за убийства людей и совершенные преступления. Думаю, что все мы, – а мир не совершенен, каждый из нас не совершенен, мой офис точно не совершенен, – должны осознать, что нужно относиться к другим так, как хотим, чтоб относились к нам.
Нужно вести себя так, как хотим, чтобы вели себя с нами. И, наверное, глядя на события 80-летней давности, надо задуматься, хотим ли мы вести себя так, как те особы, которых отдали под суд за участие в погромах и преступлениях национал-социализма? Или мы хотим придерживаться тех стандартов, по которым тогда была обеспечена их ответственность? Это – момент абсолютного коллективного единства. Если мы им не воспользуемся, то думаю, что будем нести ответственность не только с позиции морали; я думаю, что все настолько плохо, но может стать еще хуже. Мы проведем независимое расследование. Будем сотрудничать с государствами, гражданским обществом, различными организациями, а затем подвергнем все полученное надлежащему и незавимому судебно-медицинскому анализу. Мы не хотим ничего упустить. Мы хотим во всём разобраться. В то же время, никто не будет пассивным наблюдателем.
Позавчера я сделал то, чего ранее никто ни в МКС, ни в возглавляемой мной Канцелярии не делал. Я подписал соглашение о присоединении к совместной следственной группе (JIT) с Украиной, Польшей и Литвой. На подходе имеем еще девять структурных расследований, и я очень рад, что Генеральный прокурор Украины Ирина Венедиктова также выступит сегодня. Есть также и другие высокопоставленные представители, с которыми мы с удовольствием будем сотрудничать.
Я посетил Украину дважды: был во Львове и Киеве. Был в Буче и Бородянке. Наша группа состоит из судебно-медицинских экспертов, юристов и следователей, мы будем сотрудничать со всеми, но подвергнем все полученное, как я уже сказал, непредвзятому анализу.
Я направил в Российскую Федерацию три сообщения. Я не получил ответа, но буду и дальше продолжать попытки, потому что хочу очень ясно говорить, – и надеюсь, что это будет передано, – хотя послания могут быть и нежелательны. Я полагаю, что мы обязаны донести послание, что ни у меня, ни у моей Канцелярии нет какой-либо программы, политической программы, за исключением того, что мы хотим узнать правду. А что касается фальшивых новостей, сговора или попытки обмануть мир, то нет ничего лучше для разоблачения лжи, чем проведение независимого расследования и анализа. Итак, моя дверь открыта. Я буду продолжать стучаться во все двери, и я надеюсь, что ради наших обязанностей, ради наших международных обязательств, ради гуманности в самом широком её понимании, ради принципов Устава ООН, в помещении которой мы сейчас находимся, мы будем работать более вдумчиво, более искренне, более эффективно для того, чтобы выстроить доверие, ибо доверие можно выстраивать и на поле боя.
Мы видим на телевизионных экранах, а я говорил с потерпевшими и выжившими, изображения, которые не выдуманы. Я видел беженцев, в основном женщин и детей. Этот поток людей с пластиковыми пакетами и сумками пешком идет в Польшу. Я видел людей в Бородянке, они подходили и говорили без сценария, не под присмотром, они сидели вокруг почерневшего [чайника] при очень низкой температуре, ибо таково сейчас их существование. И, конечно, я видел мешки с телами и другие доказательства убийств, нам необходимо установить, как погибли эти люди и кто это сделал, а затем настаивать на ответсвенности.
Но люди потеряли все. Люди бежали, не имея при себе ничего. Так будем ли мы думать о себе, о международном сообществе, и играть в политику, когда боятся люди и трясутся от холода дети? И не имеет значения на какой стороне находится ребенок, в зоне российского или украинского контроля, или это женщины. Надо думать, что это наши дети. Наша семья. И если нет у нас этих базовых принципов, которыми пронизан наш дух, то думаю, что это ужасная трагедия. И вопросы здесь, конечно, не только морали. Эти вопросы подразумевают юридическую ответственность.
Вкратце, думаю, что не будет преувеличением, если скажу, что наступил момент истины. Это критический момент. Последствия, как я говорил в начале, – очень и очень глубокие в Украине, и они выходят за пределы Украины. Это момент, когда нужно придерживаться права. Момент отстаивать закон. Если мы не будем с величайшим уважением придерживаться права в этот момент, то нам нечему будет следовать, кроме отчаяния и страданий. Как индивиды, мы не можем этого допустить. Как коллектив, мы не можем успокоиться, пока это не остановим, и не восторжествует здравомыслие и справедливость для всех сторон.
Большое спасибо. |